Ваш маршрут.

Статую крилатого лева з головою людини знайшли серед руїн стародавнього палацу, побудованого в 880-х роках до нашої ери в Месопотамії. Біля входу до палацу, що належав царю Ашшурнасірапалу, розташовувалася статуя бика з орлиними крилами та головою людини. Ассирійський звичай ставити перед дверима палаців кам'яні статуї тварин, зокрема, биків і левів, — запозичений з вірувань шумерів. Такі скульптури розставляли і біля дверей царської обителі, і біля вхідних груп храмів, що примикали до палацу.Якщо дивитися на лева прямо, ніби в обличчя, здається, що він нерухомо сидить. Але якщо поглянути збоку, видно, що він іде. Крилатого лева не можна назвати ані окремою скульптурою, ані барельєфом на плиті. Це щось середнє між ними — кам’яний блок із тривимірною фігурою на ньому.До речі, біля входу в храм богині Іштар, що також примикав до ассирійського палацу, стояла статуя рикаючого лева. Такі статуї мали не тільки оберігати царя від духів, а й лякати відвідувачів, вселяючи в них страх, благоговіння та трепет перед могутнім правителем.

Перед нами — простий жіночий ідол, витесаний з мармуру невідомим кікладським скульптором у III тисячолітті до нашої ери. Він скоріше нагадує схематичне зображення людини, ніж справжню жінку. Правда, точно такі ж риси через п’ять тисячоліть втілять у своїх роботах вже сучасні авангардисти.Ця фігура позбавлена тих рис жіночих статуй, які надають їм вишуканості. Ми розуміємо, що перед нами жінка лише завдяки випуклій груді та злегка округлим стегнам. У скульптури немає обличчя, замість нього — гладка площина з видатним горбком носа. Руки схрещені на грудях — до речі, це незмінна риса всіх кікладських кам’яних ідолів.Але, незважаючи на скупість художності, відчувається енергія цієї фігури. Вона виражає спокій, умиротворення і навіть покірність. Жінка підняла голову, нерухомо слухаючи щось зверху, а може, молиться або співає.Кікладська цивілізація існувала на однойменних островах з 3200 по 2000 рік до н. е. Люди не тільки розводили худобу і ловили рибу, а й створювали свою культурну спадщину. Вони навчилися робити прикраси з міді, срібла, свинцю і відкрили для себе мармур. Саме цей камінь і став хранителем самобутності їхньої культури.

Пам'ятник Нереїд – це гробниця Ербінни, лікійського правителя, виконана у вигляді храму на десятиметровому постаменті з колонами. Ця колосальна гробниця споруджена в 400 році до нашої ери і знайдена англійським мандрівником у 1840 році на території сучасної Туреччини.Найдинамічніше в цьому скульптурному ансамблі – це стрункі й пластичні тіла Нереїд. Легкі й невагомі німфи немов щойно вийшли на берег із морської піни. Лише хвилину тому вони піднялися з дна моря і ступили на сушу, а вже закружляли в танці – кожна по-своєму.Міфологія свідчить, що Нереїди, дочки бога моря Нерея, тисячоліттями живуть у глибинах моря, співають пісні та танцюють у такт хвиль. Вони лише зрідка з’являються перед людьми на землі – у яскравому місячному світлі. Одинадцять скульптур Нереїд, що раніше прикрашали гробницю, після реконструкції розставлені вздовж стіни галереї.У статуй немає голів і облич, пошкоджені руки, але ця їхня дивна і трохи моторошна особливість діє на глядача магнетично. Біля ніг морських принцес розташувалися дельфіни, каракатиці та чайки, а самі Нереїди немов об’єдналися в застиглий кадр – достатньо одного погляду на них, щоб зрозуміти – вони несамовито танцюють.

Мармурова скульптура Іріди, богині веселки, розташовувалася на західному фронтоні Парфенона. Ні голова, ні руки, ні ноги статуї не збереглися, але естетика та експресія, що виходить від фігури Іріди, залишилася. Вона немов випромінює енергію зсередини. Тонке драпірування одягу, що розвівається на вітрі, її найдрібніші складки передають образ богині, що несе радість і світло. Іріда була створена з хмари як вісниця грецьких богів. Вона легка, як вітер, швидка, як струмок, невтомна і майже всюдисуща, як веселка після дощу. Міфи свідчать, що Зевс посилав її з кубком набрати води зі Стіксу – річки мертвих. Тільки їй із божественного пантеону було під силу це завдання – адже вона могла бути на дні моря, за мить – на небесах, а ще за мить – у пеклі. Іриду називали золотокрилою, шанували як морське божество і зображували летячою, з розпростертими крилами. За красу, витонченість і яскравість ім'ям богині названо квітку ірис. До речі, десять років тому у Британському музеї звернули увагу на те, що на поясі статуї Іріди ледь помітні сліди синьої фарби. Саме це спостереження дозволило зробити висновок, що статуї Парфенона були пофарбовані у яскраві кольори.

Голова коня – єдина збережена частина мармурового фронтону під назвою «Народження Афіни», створеного давньогрецьким скульптором Фідієм. Фідій працював скрупульозно, з розмахом втілюючи в камені фундаментальність міфологічних персонажів та їхню важливу роль у створенні картини світу. Іншими словами, він втілював міфи в життя, персоніфікував їх, наділяючи конкретними формами та обрисами, звичними для людського ока. Ось, наприклад, на фронтоні «Народження Афіни» він висік з мармуру бога сонця Геліоса, який з’являється з моря на колісниці, запряженій кіньми.У правому куті фронтону була зображена ще одна колісниця. На ній її господиня – богиня Місяця Селена – зі сходом Сонця залишає небо, поступаючись до вечора небесними володіннями Геліосу. Саме голову одного з коней Селени ми й бачимо зараз перед собою.Завдяки приголомшливій реалістичності скульптури перед нами майже що живий кінь – граціозний, благородний і пластичний. Худий і втомлений, він все ж безумовно гарний. До речі, німецький поет Йоганн Гете був упевнений, що саме ця скульптура – найідеальніше з існуючих зображень коня.

Мармуровий метоп з Парфенона – це рельєф, що ілюструє битву між кентавром і лапіфом.Лапіфами називали велетнів давньогрецького напівміфічного племені. Вони мешкали у Фессалії, а також поблизу Олімпу та на Пеліоні, звідки раніше були вигнані кентаври — напівлюди-напівконі. За міфологічними переказами лапіфи та кентаври ворогували. Зображення їхньої битви – один із найпопулярніших сюжетів давньогрецької культури. А б’ються вони ось чому. Кентаврів запросили на весілля фессалійського царя Пейріфоя, де вони, поласувавши вином, швидко сп’яніли. Будучи напідпитку, вони задумали викрасти дружин і дочок лапіфів. Але це не вдалося – лапіфи помітили змову і захистили жінок, і п’яні кентаври були розбиті. Саме цей бій розлючених лапіфів із сильними, хоч і хмільними, кентаврами показано на метопах Парфенона. На плитці показано, як лапіф відбивається від кентавра, що тримає його за горло. Примітно, що тіла лапіфів і кентаврів олюднені – вони пластичні, атлетично складені і схожі на грецьких борців. Цікаво ще й те, як скульптор протиставляє суперників. Лапіф – це ідеальний еллін, стриманий, але сильний і справедливий, тоді як обличчя кентавра перекошене від люті.

Мармуровий барабан колони з ефеського храму Артеміди був знайдений у 1870-х роках англійським дослідником. Храм на честь Артеміди, відбудований між 340 і 320 роками до н. е., — це одне з семи великих чудес світу. Фактично, це відтворений після пожежі аналог іншого храму Артеміди, спаленого безрозсудним Геростратом у 356 році до нашої ери. Перший храм-оригінал звели у 5 столітті до н. е. І він, і його аналог були оточені двома рядами колон, які спиралися на своєрідні барабани людського зросту, яких було 36. Вони в точності повторилися і в другому храмі, фрагмент якого ми бачимо зараз перед собою. Цей прикрашений рельєфом барабан ілюструє міф про Алкестиду, дружину героя Адмета. Аполлон дозволив Адмету уникнути смерті, якщо б хтось інший спустився до царства мертвих. Цією людиною стала Алкестіда. Але Геракл, бажаючи виручити пару, спустився до підземелля, переміг демона смерті та повернув Алкестіду чоловікові. На барельєфі вирізана фігура Гермеса з чарівним жезлом у руці, поруч із ним ми бачимо Алкестиду, яку він повинен повернути на землю, праворуч від нього — володаря світу мертвих Аїда та його дружину Персефону. Біля Алкестиди зображений бог смерті Танатос, а за ним — герой Геракл.

Розетський камінь – це монолітна плита з гірської породи, схожої на граніт. Це валун, усіяний дрібними, ледь помітними знаками трьома мовами. Перший текст написаний давньогрецькою мовою, другий складається з ієрогліфів, а третій записаний демотичним письмом – спрощеними ієрогліфами. Камінь вагою 760 кг знайшов французький капітан під час будівництва форту біля Розетти в дельті Нілу і відразу зрозумів, що це велика знахідка. Плиту одразу відправили до Каїра, в Інститут Єгипту, а потім – до Британського музею. Вчені взялися розгадувати письмові знаки. Вони з'ясували – у 196 році до нашої Єри єгипетські жерці ви о вирізали на Розеттському камені текст, присвячений правителю Птолемею V Епіфану. Щоправда, через руйнування повністю не зберігся жоден текст. Розшифрувати демотичне письмо не становило труднощів, тоді як ієрогліфічний текст залишався абсолютно незрозумілим. Для всіх це були невідомі символи, що втратили свій зміст із загибеллю стародавніх єгиптян. Для всіх, крім молодого єгиптолога Жана-Франсуа Шампольона. 200 років тому він прочитав ієрогліфи, використовуючи знання давньогрецької мови. Вчений зіставляв три тексти, обчислюючи значення кожного ієрогліфа. Його приголомшлива доповідь у 1841 році в Паризькій Академії написів про те, що ієрогліфи на Розеттському камені все ж читаються, стала початком єгиптології.

Статуя фараона Рамзеса II, створена в 13 столітті до нашої ери з червоного граніту, – видатне творіння давньоєгипетських скульпторів. Вихваляючи ідеального фараона, пам'ятник втілює блиск мистецтва, яке розквітло саме за Рамзеса II. Він був третім царем XIX династії, мудрою людиною, яка зуміла зрозуміти важливість культури для країни. Щоб прикрасити царство, він забудував Єгипет храмами та палацами з розкішними колонадами.Рамзес II підкорив Сирію, довго воював з царством Хетті, а здобувши перемогу над хеттами, зберіг цей мир за допомогою шлюбу. Незважаючи на те, що першою і головною дружиною Рамзеса була Нефертарі Меренмут, він одружився ще з двома хеттськими принцесами.Рамзес II правив 67 років, помер у 1212 році до нашої ери, переживши дванадцятьох синів і передавши владу тринадцятому – Мернептаху.Рамзес, безсумнівно, був честолюбним, йому лестило, що ще за життя його обожнювали, називаючи сонцем на землі. Та й після смерті його культ жив у Єгипті ще ціле тисячоліття.

Здається, що ми бачимо уламок каменю, в якому ледь вгадуються обриси якоїсь істоти. Уважно розглядаючи експонат, можна розпізнати в ньому жука-скарабея. Це – один із найшанованіших символів давньоєгипетської культури. Його зображення були чи не найпопулярнішими в розписах гробниць та оздобленні папірусів. Єгиптяни вірили, що цей жучок своїм життям повторює шлях Сонця. Так само, як і велике небесне світило, сповнене життєвої енергії та благодатних променів, заходить з одного краю неба за інший, світячи й гріючи, жук перекочує кулю з яйцями немовлят, поки вони не будуть готові народитися.Ще стародавні єгиптяни вірили, що всі дрібні тварини та комахи народжуються з мулу річки Ніл, а жук-скарабей з'являється на світ з пісків пустелі, тому він особливий.Здавалося б, дивна аналогія. Але саме розмірений рух жука зі сходу на захід повторює народження і життя Сонця на небі. Тому стародавні єгиптяни й уявляли скарабея священною комахою, яка символізує створення Сонця і відродження в загробному житті.

Перед нами статуя під назвою Хоа-Хака-Нана-ІА, витесана з блоку сірої потокової лави та знайдена на острові Пасхи. Ця земля відома тисячею подібних монументів, але саме цю статую експерти назвали найкращим прикладом скульптурного мистецтва аборигенів острова. Назва монумента в перекладі означає «викрадений або захований друг». Статуя висотою 2,5 метра зображує людину з важким чолом, великим носом, чітким підборіддям, тонкими руками і злегка округлим животом. Зараз очниці статуї порожні, але спочатку очі були інкрустовані червоними каменями, а вся фігура була покрита червоною і білою фарбами. Статуя перебувала під відкритим небом, хоча її нижня частина, ймовірно, стояла всередині будівлі для церемоній. Обличчям статуя дивилася на згаслий вулканічний кратер Рано-Кау, а спиною була повернута до океану. Складно встановити вік фігури, але відомо, що подібні скульптури тут почали робити в 1000 році, а закінчили в 1600, коли самі остров'яни й почали руйнувати колись шанованих ідолів. Зовсім недавно американські вчені зробили феноменальне відкриття – всі ці статуї могли служити аборигенам добривом для ґрунту. Хіміки провели аналіз базальту, з якого виготовлені статуї біля підніжжя вулкана на острові, і виявилося, що в них міститься кальцій і фосфор, необхідні для вирощування рослин. Помітивши, що врожай дозріває краще біля статуй із вулканічного базальту, аборигени могли повірити у вплив ідолів на родючість землі. Так ці фігури з'явилися всюди, як вшанування невідомого божества, що допомагає у землеробстві.

Бодхісаттва Тара – головна богиня буддизму, дружина бодхісаттви Авалокітешвари. Її бронзова статуя була створена в період між 700 і 750 роками і знайдена на узбережжі Шрі-Ланки. Вона зображує Тару як жінку з високою зачіскою, прикрашену дорогими важкими прикрасами, та з царствено прекрасною фігурою. Мочки її вух могли бути відтягнуті під вагою дорогоцінних сережок, як і у Будди свого часу. А можливо, це – втілення давньокитайської прикмети – чим довша мочка вуха, тим розумніша людина і тим довше вона буде жити. За легендами, коли Авалокітешвара оплакував страждання світу, зі сльози, що скотилася з його обличчя, виріс лотос. А з квітки народилася Тара, яка стала його дружиною, і відтоді вони разом ведуть людину через безліч перероджень душі. Тару вважають найсильнішою богинею співчуття та захисницею людства від небезпек. Зараз вона – найшанованіша богиня Тибету, Монголії та Бурятії.

Статуя бодхісаттви Авалокітешвари з позолоченої бронзи виготовлена в Непалі в 16 столітті. Бодхісаттва – одне з найбільш шанованих у буддизмі божеств. Він – символ енергії співчуття, яка з народження закладена в будь-якій живій істоті на Землі.Часто Бодхісаттву називають божеством, що Прислухається до Звуків Світу. Вважається, що він стоїть на горі й слухає світ, розрізняючи в ньому плач і нещастя людей, які нескінченно просять про допомогу. Він завжди реагує на страждання, що існують у людському світі, жаліючи людей і співчуваючи їм. А ще він нейтралізує негативну енергію і дарує співпереживання всім без винятку, незважаючи на їхні провини. Таким чином, він нібито робить усіх і кожного рівними між собою. Статуя Авалокітешвари зображує його молодим і струнким, із вигадливою зачіскою на голові. На шиї, передпліччях, зап’ястях, пальцях, щиколотках і стопах — у нього прикраси з дорогоцінними каменями.

Керамічна статуя буддійського ченця Люохана виліплена в період з Х по ХІІІ століття в Північному Китаї. Створена в епоху правління династії Сун. Тоді небувалого розквіту досягла культура Китаю, його самобутня поезія, витончений живопис і, звичайно ж, вишукана скульптура. Статуя Люохана виліплена з глини, потім обпалена в спеціальній печі для кераміки при температурі 1000 градусів. Потім майстер покрив скульптуру кольоровою глазур'ю і повторно обпалив уже в менш гарячій печі. Майстер наділив фігуру відлюдника, який пізнав істину буддизму, рисами конкретної людини. Тому здається, що перед нами – портрет чоловіка, який реально жив, мав ім’я та життєву історію. Це – праведна людина, яка відмовилася від земних бажань, як цього вчить буддизм, і, тому, не пізнала ані страждань, ані розчарувань. Люохан сидить у традиційній буддійській позі зі схрещеними ногами, поклавши руки на коліна. Він похмурий і навіть суворий – його ніс, лоб, брови зосереджені й серйозні. Але черствості й суворості Люохана пом’якшує колоритність його одягу – охристий плащ і зелена накидка надають фігурі яскравості й жвавості.

Кам'яна статуя богині уастеків створена в період між 900 і 1500 роками до нашої ери і знайдена неподалік від мексиканської річки Пануко. Сучасному глядачеві скульптура може здатися дещо кутастою, незграбною і навіть лякаючою. Але вона уособлює вірування представників цивілізації стародавніх уастеків, що жили на території сучасної Мексики.

Ганс Слоан — англійський медик і натураліст, народився в 1660 році в Північній Ірландії і був людиною, цілком успішною і багатою за тодішніми мірками. У 23 роки Ганс отримує у Франції ступінь доктора медицини, стає членом Королівського наукового товариства та учнем іменитого лікаря Томаса Сіденгама. У 27 років медик їде на Ямайку, описує небачені в Європі види рослин і відкриває світові нове ласощі. Він придумав облагородити молоком напій з неприємним смаком, який виходив, коли ямайські тубільці заливали порошок з какао-бобів водою. Так Англія дізналася рецепт шоколадного молока. До Лондона Ганс повертається з великою колекцією дивовиж і непереборним бажанням збирати колекцію старовинних речей. Прагнення мати антикварний салон вимагало великих грошей. Так у Ганса з’явилася потужна мотивація стати першокласним фахівцем. Лікарська практика Слоана у вищому суспільстві принесла йому іменитих пацієнтів: королеву Анну, королів Георга I і Георга II, спадковий дворянський титул і престижну посаду голови Королівської корпорації лікарів. Слоану все-таки вдалося втілити свою мрію – в особняку Монтегю-хаус він зібрав колосальну колекцію з сімдесяти тисяч справжніх цінностей: монет, медалей, книг, скульптур і декору. Після смерті Слоана в 1753 році, як і було зазначено в заповіті, парламент виплатив його душеприказчику 20 тисяч фунтів стерлінгів, і колекція стала публічною. А в 1759 році колекцію Ганса Слоана безкоштовно відкрили для всіх бажаючих, а до неї додалися колекції графа Роберта Харлі та бібліотека антиквара Роберта Коттона. Тепер, через 250 років, ми знаємо їх як Британський музей у Блумсбері.

Перед нами Септимій Север — молодий римський імператор у розквіті сил і могутності. Скульптуру знайдено в єгипетському місті Олександрія у 1801 році.Статуя Септимія феноменально деталізована. Завдяки цьому не тільки риси, а й думки імператора здаються живими, чітко читаються на обличчі. Ми бачимо Септимія з роздвоєною бородою та кучерявим волоссям, одягненого у військовий одяг.

Голову від статуї імператора Августа в 1912 році розкопав професор Джон Гарстанг у Судані, в місті Мероє.Голова належала статуї римського імператора Августа. Він правив 13 років, починаючи з 27 року до нашої ери. Римський правитель захопив Єгипет, і з того часу в єгипетських містах біля Нілу з'являлося безліч статуй Августа. Скульптури в усіх куточках Римської імперії слугували прославлянням її найвідомішого правителя. Історія свідчить, що Аманірена, жорстока цариця Мероїтського царства Куша, у 24 році до нашої ери зібрала кушитів і повела їх у наступ на Єгипет. Захопивши кілька римських фортів на півдні Єгипту, кушити символічно обезголовили статую попереднього римського імператора, нібито ознаменувавши занепад Римської імперії. Зняту зі статуї бронзову голову Августа кушити привезли з собою. Люті цариця поховала її під сходами храму, як символ того, що Рим довго лежатиме біля ніг завойовників. Там голову й знайшли на початку двадцятого століття.

Фігура жінки з дитиною – зразок доісторичного кіпрського мистецтва. Імовірно, цю теракотову статуетку виготовили в період з 2000 до 1800 року до нашої ери. Точно невідомо, кого саме зображує фігурка і яке її справжнє значення. Вона може бути образом богині-матері або простої земної жінки з дитиною.

Цей папірус був придбаний французьким колекціонером Антуаном-Бартелемі Кло у грабіжників гробниць і переданий Британському музею.На папірусі ми бачимо кілька ілюстрацій сцен із «Книги мертвих». Книга писалася для знаті — для кожної людини індивідуально — і була збіркою заклинань, які читали над померлим, щоб він потрапив до раю.Перед нами сцена суду в царстві мертвих, намальована спеціально для Хунефера. Вважалося, що духи, демони та голод могли завадити померлому потрапити на суд, а це загрожувало вічною смертю. Але ритуали, написані на папірусі, допомагали душі потрапити на суд і знайти життя в раю. До речі, рай у розумінні єгиптян — це Ніл, що омиває острівці, де душі вирощують зерно і приносять жертви великій річці. На суді померлий мав присягнутися, що не брехав, не крав і не вбивав. Чесність перевіряли, зважуючи серце. Його клали на одну чашу, а на іншу – перо – символ богині істини Маат. Якщо чаша не рухалася, значить, померлий не брехав.На папірусі праворуч від ваг бачимо Тота – бога писарів з головою ібіса. На нього дивиться чудовисько з головою крокодила і тілом лева – це Амамат. З правого боку сцени зображений Гор з головою сокола, який підводить померлого Хунефера до престолу свого батька Осіріса, що сидить на троні. За Осірісом стоять його сестри: Ісіда та Нефтіда. Оскільки Хунефер виявляється безгрішним, Осіріс дарує йому райське життя.

Ця картина виконана на конопляній тканині – матеріалі з грубого волокна стебел конопель.Кольоровий малюнок являє собою половину парної картини, створеної корейським майстром у період між 1800-1820 роками. У той час у корейській культурі панувала культура держави Чосон. Це був час відродження буддизму після гонінь і переслідувань.Композиція на перший погляд схожа на безладний вузол орнаментів і завитків.

Перед нами – ваза з метеликами та ліліями з особливого, твердого фарфору. Його отримували шляхом випалу в печах при температурах, що часом досягали 1500 градусів.На витончену, немов невагому, вазу блакитно-зеленою глазур'ю нанесено малюнок. Форма вази класична для китайської кераміки: округлі боки, звужене горлечко, стриманість, відсутність деталей і декору. Зате розпис багатий – квіти, бутони, листя, завитки.

Це – місяцеподібний посуд із птахами – зразок ідеального китайського фарфору – тонкого, як папір, прозорого, як сльоза, і дзвінкого, немов музика. Форма цього посуду та його фігурних ручок найдавніша, а ось кольори та манера розпису відносяться до 1720–1735 років — періоду правління династії Цін.

Вази Девіда – найвідоміший зразок біло-блакитного китайського фарфору. Їх створили для вівтаря даоського храму в 1351 році. Майстер виконав розпис синювато-блакитним кобальтом найтоншим пензлем без чернеток і попередніх трафаретів.Високі округлі вази облямовані тонким акуратним малюнком. На посудинах зображені дракони з пазуристими лапами та розкритими пащами, оточені орнаментами та квітковими візерунками в тон. Такі хитросплетіння зображень стали надзвичайно популярними в період правління династії Мін. У XIV столітті Китай став батьківщиною техніки, за якою створювали біло-блакитну кераміку. Саме такі вироби, потрапивши до Європи, викликали справжній сплеск реплік майоліки – розписного керамічного посуду та декору.

Перед нами – надзвичайно популярний у Китаї порцеляновий посуд, створений за особливою методикою в середині 14 століття в Китаї.За формою – це глечик, а за призначенням – умивальник.

Перед нами 78 великих шахових фігур, виготовлених рукою середньовічного норвезького майстра між 1150 і 1200 роками.Шахи вирізані з моржевого ікла та китового зуба – матеріалів, звичних для тієї пори. Фігури були випадково знайдені на шотландському острові селянином, який поспішно продав знахідку купцеві. З того часу фігурки не раз виставлялися на аукціонах, поки не потрапили до Шотландського та Британського музеїв. До речі, ці фігурки могли використовуватися ще й у хнефатафлі – скандинавській настільній грі, схожій на шахи та шашки одночасно. Кожній фігурці притаманна скульптурна естетика, немов це маленькі проекції справжніх статуй. Ми бачимо довгокосих королів на тронах, королев з кубками в руках, єпископів у митрах, лицарів-вершників зі щитами та списами, стражників з мечами та пішаків у вигляді пірамід. Фігури міцні й дещо кутасті – ймовірно, саме так бачили себе стародавні скандинави. Свою войовничість і суворість вони перенесли в мистецтво, перетворивши шахову дошку на уявне поле битви.